Welcome to Kiev, або Толерантність по-київськи

У свої 17 років я твердо вирішила, що хочу навчатись і жити у Києві, бо це ж столиця України, це ж місто, де завжди панує розкіш і все таке, і, звісно, я думала, що тут люди найтолерантніші. Але першим же розчаруванням, коли я приїхала в Київ було те, що тут були безхатьки і їх було набагато більше, ніж в Чернівцях, але я подумала, що «ну безхатьки є і по всій Україні, це не страшно».
Далі потрібно було зійти з автобуса і вдихнути «столичне повітря». Вийшовши з автобуса я почала запитувати у людей, як мені дістатись до місця мого призначення, де я мала жити ті декілька днів, щоб подати документи в університет. Я запитала у п'ятьох людей, четверо з яких мені нахамили так, що я вже думала сідати в автобус і прямувати додому, але наважившись підійти до старенької бабусі, запитала, отримала чіткий маршрут куди іти, подумала, ну може у молодих людей не було настрою для розмови з дівчинкою маленького зросту і західним акцентом.
Далі була перша поїздка в метро. Я взяла свою валізу, розміром з себе саму і попрямувала в перехід. Мені було не те, що важко, а просто важкезно тягнути її сходами, до входу в метро, чоловіки та хлопці проходили повз і навіть ніхто не запитував, «Вам допомогти» чи «давайте я вам допоможу». Ніц нічого… аби як дотягнула її до входу метро, пройшла турнікет і чекала на потяг. Руки стомились тягнути цей важкезний груз, все тіло було стомленим, не дивно, після 8-годинної поїздки, недоспаної ночі і переживань на рахунок вступу.
Я залізла в вагон потяга, під'їхала до потрібної мені станції і тут потрібно було виходити, я підтягнула валізу ближче до себе, потяг зупинився я почала виходити і тут мене вперше так обматюкали, що вже хотілось розплакатись реально. Я в житті не чула ніколи таких матюків, мене наштовхали в спину, потоптались по ногах…
Я взяла себе в руки і подумала, що це через те, що я спустилась з валізою в метро. на станції мене чекав брат, з яким я попрямувала додому. переодягнулась і ми пішли подавати документи, їхали вже в авто, він подумав, що досить із мене поїздок в метро, принаймні на сьогодні.
Я довго була шокована, як так? чому люди такі злі, непривітні, а місцями і хамовиті, на ці питання, брат мені відповів: «Welcome to Kiev»...
Весело подумала я і вирішила забути про цю страшну поїздку в метро.
І от я живу вже в Києві 5 рік, з люб'язної, співчутливої дівчики я перетворилась в дітьо, яке відстоює завжди своє право і інколи вчить мужиків, що потрібно вагітним, дітям та бабцям стареньким поступатись місцем, вони звісно дивляться на мене, як на ідіотку, але намагання зробити хоч якусь частинку Києва більш толерантною мене не покидають.
Для порівняння вам, наприклад в Чернівцях, коли я приїхала туди і вирішила зробити експеримент, наскільки ж Чернівці змінились, а особливо люди, то вони там не змінились, навіть стали ще кращими.
Коли я туди приїхала зі своєю валізою, мені провідник зніс із потяга її, чоловіки перехопили і повезли мені її до виходу із вокзалу, при цьому пропонували підвезти, я люб'язно відмовилась, перейшла дорогу і вирішила поїхати тролейбусом. І тут я просто була шокована, за час, який живу у Києві, мені ніхто ніколи не допомагав ні з пакетом важким, ні з валізою, а в Чернівцях, один із чоловіків підняв мою валізу в тролейбус, прицьому вибрав місце, де мені буде зручніше стояти з нею, а доїхавши до зупинки декілька чоловіків кинулись мені допомагати, один зніс валізу з тролейбуса, інших підбіг та допоміг вийти з тролейбуса і це не були знайомі…
Я розумію, що зараз всім не до толерантності, але ж давайте залишатись людьми, а не перетворюватись на тварин, у яких крім інстинкту виживання нічого не залишилось, особливо в такі тяжкі для України часи.

P.S. Київ почав виправлятись, інколи спостерігаю поодинокі випадки, коли люди допомагають одне одному… і це радує )))